ЛІТЕРАТУРА РІДНОГО КРАЮ

ЛІТЕРАТУРА  РІДНОГО КРАЮ

С.Д.РЕВ’ЯКІН

РІДНИЙ КРАЙ

(бувальщини)

Підготувала

Вчитель української мови

та літератури

Владівської ЗОШ І-ІІІ ст..

Сидоренко Л.О.

Тема: С.Д. Рев’якін «Рідний край» (бувальщини)

Мета:ознайомити п’ятикласників із творчістю С.Д. Рев’якіна, визначити ідейно-тематичну спрямованість, жанр, особливості побудови твору; розвивати пам'ять, культуру зв'язного мовлення, вміння переказувати епізоди твору і пояснювати найбільш вражаючі фрагменти, робити висновки; формувати кругозір, світогляд школярів; виховувати почуття пошани до письменників рідного краю, літературні смаки, інтерес до додаткового читання, турботливе ставлення до світу природи,

Тип уроку:     засвоєння знань і формування вмінь.

Обладнання:  виставка літератури письменників рідного краю, ілюстрації до твору, тексти твору для кожної дитини.

Що може бути шкідливіше за людину,

Яка не має доброго серця.

Г.Сковорода

ХІД УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань

1. Бесіда за питаннями

-       У чому краса, загадковість і дивовижність довколишнього світу?

-       Прокоментуйте фразу: «Композитор передає картини природи за допомогою звуків, художник – за допомогою фарб, а письменник  - за допомогою образного слова».

-       Які почуття охоплюють кожного з вас під час перебування на лоні природи?

ІІІ. Оголошення теми, мети уроку. Мотивація навчальної діяльності

IV. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

 1.Вступне слово вчителя

Немає на землі куточків маловідомих. І, перш за все, своїми людьми. На нашій рідній Запорізькій землі, навіть у нашому рідному селі живуть, працюють, творять чимало талановитих людей. Це   письменники — відомі і менш  відомі і ті, які пишуть «для себе, для душі». Вони уславили чудову природу нашого краю, трудівників землі, записали й використали у своїх творах багатющий фольклор наших пращурів — казки, пісні, легенди, перекази. Ось перед вами тільки невелика кількість творів , які створені письменниками Запорізької області. Тут знаходяться і книги відомих людей нашого села:  Ляха В.І.,  Яковенко К.Д.,    Єременко М.М., а також бачите літературні спроби учнів нашої школи.

На уроках літератури рідного краю ми будемо знайомитись із творами деяких письменників, але ви можете додатково знайомитись із цими творами, звертаючись до бібліотеки, а також долучатись до написання власних творів.

2.Творчість С.Д. Рев’якіна

-  розповідь вчителя про життєвий і творчий шлях письменника

3. Робота над змістом твору

- Тема: зображення природного світу, в якому відбувається боротьба доб­ра і зла.

- Ідея: возвеличення щирості, доброти, духовної збагаченності, любові до природи і засудження черствості, грубості, підступності, користолюбства.

- Жанр:  бувальщини.

- Сюжет.

Письменник розповідає історію про те, як у одній родині з’явилося вовченя. І як члени родини відносились до нього, а також до лелек, які оселилися на даху їхнього будинку

- Проблематика:

•   любов і ненависть;

•   добро і зло;

•   безкорисливість;

•   людина — цар природи (не дає їй права знищувати тварин для своєї роз­ваги; люди мають усвідомити що їх завдання — оберігати та захищати природу, турбуватись про неї, бути милосердними}.

4. Характеристика героїв твору

- Цитатна характеристика

* Патлате звірятко, якому хлопчик дав ймення Мохнач, вставало на тонкі, але вже міцні ноги, й недовірливо по­глядало на свого господаря. Воно вже не забивалося в куток, як два місяці тому, та все ж в його очах ще ви­блискували полохливі вогники.

* Звіреня нудь­гувало і скавучало, чекаючи хлопчика, якого, певно, сприймало за старшого вовчої зграї, бо слухалося Воло­ді.

* Мохнач зрадів, підбіг до свого господаря і почав лизати йому руки. Робив це незграбно і невміло, але щиро.

* Мохнач, ду­жий, з швидкими карими очима вовчисько, щодня бігав з Володькою до ставка.

* Плив швидко, з усіх сил. Коли Володя ще раз з'явився на поверхні, Мохнач схопив його за чуприну і потягнув до берега. Поклав його на траву і, піднявши угору голову, гучно і тужливо завив.

* Опустивши голову, Мохнач поплентався додому.

* Вовк застогнав, наче людина.

* …плигнув здоровенний вовк. Володя від­сахнувся. Але звір м'яко опустив на хлопцеві груди свої дужі лапи, і чорним холодним носом торкнувся Володчиної щоки.

5.Складання інформаційного грона до характеристики:

образу Мохнача

красень лісу;

обізнаний, стурбований і обережний;

вдячний хлопчикові, що про нього піклувався

спостережливий і чутливий;

вміння боротися з небезпекою;

наполегливий і цілеспрямований;

сильний духом.

 образу Володі

чуйність і доброта;

любов до тварин;

уміння поводити себе в небезпечній ситуації;

співчутливість і розчарування;

гуманізм і відвертість.

                                                           безкорисливість

6. Міні-круглий стіл з елементами дискусії

- Як ви розумієте слова Г. Сковороди, які є епіграфом до нашого уроку?

- Як ви ставитеся до дій Володі у догляді за Чапою?

- Що ви думаєте про людей, з якими зустрілися лелеки?

V. Підсумок уроку

«Мікрофон»: «Після цього уроку я зрозумів…»

VІ. Оголошення результатів навчальної діяльності

VІІ. Домашнє завдання

Підготувати цікаву розповідь про домашніх тварин

МОХНАЧ

Батько приніс з лісу вовченя. У Володі відразу збіль­шилось турбот. Він схоплювався з нагрітої постелі ледь світ і біг у хлів, де в загоні на сіні сторожко дрімало вовченя.

Патлате звірятко, якому хлопчик дав ймення Мохнач, вставало на тонкі, але вже міцні ноги, й недовірливо по­глядало на свого господаря. Воно вже не забивалося в куток, як два місяці тому, та все ж в його очах ще ви­блискували полохливі вогники.

Незабаром Володя пішов до школи і відвідувати сво­го друга-лісовика став тільки після обіду. Звіреня нудь­гувало і скавучало, чекаючи хлопчика, якого, певно, сприймало за старшого вовчої зграї, бо слухалося Воло­ді.

 Згодом похолоднішало. Подув різкий вітер з дощем. Старий хлів підплив водою і став для Мохнача якимсь чужим, незатишним. З такою негодою він уже зустрі­чався. Але ж тоді коло нього була мати. Вона гріла си­на своїми теплими боками, злизувала з шерсті краплин­ки води. А зараз — неволя. Чотири темні стіни. Світло потрапляє тільки з дірявого причілка. Мохнач засмучено причаївся в кутку.

Та ось рипнули двері. На   порозі   з'явився   Володя. Мохнач зрадів, підбіг до свого господаря і почав лизати йому руки. Робив це незграбно і невміло, але щиро.

— Ну що ти! — зніяковіло вигукнув Володя. Він чо­мусь відчував свою провину перед Мохначем. – А я прийшов з приємною вісткою. Мої татко й мама дозво­лили пустити тебе до комори. Там значно тепліше.

І сірий звір розкішно зажив у своїй новій хаті.

...Промайнула зима. Настало літо. Тепер Мохнач, ду­жий, з швидкими карими очима вовчисько, щодня бігав з Володькою до ставка, що виблискував вдалині широ­ким плесом. Тут вони купалися, ганяли разом галасли­вих жаб. Мохнач любив також забиратися далеко в лозняки і там підстерігати вужів.

Ось так одного разу причаївся Мохнач у кущах і чатував здобич. Та раптом він почув Володин крик і стрімголов кинувся до того місця, де залишив свого дру­га. Та Володьки там не було. Аж ось він випірнув з во­ди, закричав і знову пішов під воду. Мохнач зрозумів, яка небезпека нависла над його товаришем,» і тут же стрибнув у ставок. Плив швидко, з усіх сил. Коли Володя ще раз з'явився на поверхні, Мохнач схопив його за чуприну і потягнув до берега. Поклав його на траву і, .піднявши угору голову, гучно і тужливо завищ Збіглися люди. Вовк поточився назад і шмигонув у лозняк. Звід­си він спостерігав, що буде далі. Приїхала якась маши­на, в неї поклали Володю і кудись повезли. Мохнач пе­реборов страх, вискочив зі схованки і став доганяти ма­шину. Він не віддасть, нікому не віддасть товариша! Та на вовка закричали, замахали руками, і він змушений був припинити погоню.

Опустивши голову, Мохнач поплентався додому. Прийшов на широке, заросле споришем подвір'я. Воно було тепер тихе і непривітне. Мохначу здалося, що в їхньому будинку вже більше немає і ніколи не буде його друзів. Вовк застогнав, наче людина. Видно, шкода було йому прощатися з дитинством та юністю. Але залишати­ся тут не міг: подався за село, до лісу, який вже давно манив його темною зеленню кущів і повною свободою.

Незабаром Володя повернувся з лікарні і дуже зас­мутився, не заставши дома Мохнача. Та якось він пішов з хлопцями до лісу за грибами. Кожен назбирав повен кошик сироїжок, лисичок, маслят. Можна б і додому по­вертатися. Та де там! Хлопцям кортіло подивитися на барлогу, в якій Володин батько підібрав вовченя. Подивилися, згадали прирученого звіра та й пішли від старої, покинутої вовчої домівки.

За балачками не зчулися, як звернули з головної стежки і подалися далеко вбік. А коли розгляділися, то зрозуміли — заблудились. Пішли вправо, вліво, повер­нулися назад — не зрозуміють, де знаходяться. Почали гукати людей — дарма. А сонце тим часом котилося до заходу. Незабаром воно сховалося в темному молодому ялиннику. Настала ніч. Хлопці спустилися у вибалок, знайшли сухе гілля, накрили його смерековим віттям і, стомлені, поснули на духмяній зеленій постелі.

Прокинулися вранці від шереху, чи, може, відсто­ронніх пронизливих очей. Підозріло позирнули на ку­щі, де щось заворушилося і шмигонуло в гущавину.

—  Вовки! Тікаймо! — закричав один з хлопчиків.

—  Стій! — зупинив його Володя. — Вовк ніколи    не нападе на людину. Це батько мені казав, — і сам поліз у гущавину.

І тут на нього плигнув здоровенний вовк. Володя від­сахнувся. Але звір м'яко опустив на хлопцеві груди свої дужі лапи, і чорним холодним носом торкнувся Володчиної щоки.

—  Мохнач!.. Мохнач!.. — зрадів Володя, впізнавши свого давнього друга-лісовика. — Чого ж ти, дурнень­кий, утік? Думав, що мене вже нема?

А Мохнач радів, крутився навколо Володі і скавучав, як у тепер уже далекому дитинстві.

ЛЕЛЕЧИНА   ВІРНІСТЬ

Мохнач проводжав хлопців до кінця лісу, був пору з Володею, раз у раз торкаючись вогким носом його правої руки. А біля останнього куща ліщини, вже при виході з лісу, раптом зупинився, з сумом глянув на сво­го вірного товариша і наче проказав:

— Прощай, Володю. Але жити у чужій зграї людей я не зможу. Моя мати, мої брати й сестри — там у лісі.Серце моє з ними. Без них, без моїх одновірців та одноплемінців  навіть людське життя для мене — пекло.

Мохнач скиглив, говорив Володі ще багато, наче ви­правдовувався. І не зробив жодного кроку вперед, хоч як хлопець не просив його йти з ним у село, у свою комір­чину.

Попрощалися вони, як справжні, мужчини: | Володя простягнув Мохначу свою руку, а той подав йому теплу лапу. І розійшлися. Володя не рушив з місця, аж поки Мохнач не зник у зарослях.

Повернувся Володя додому сумний. Вийшли йому назустріч батько та мати і, раді, що з сином все гаразд повідали для нього приємну вістку:

— Поглянь-но, синку, на дах, на лелечине гніздо...

А треба сказати, що на їхній хаті давно, скільки па­м'ятає Володя, прикріпив його батько старе колесо від воза. На ньому збудували собі домівку двоє лелек. Тут вони народжували своїх діток, звідси щоосені відлітали у теплі краї, а потім старі птахи знову поверталися до рідного гнізда, їм обом Володя дав імена: Чапа і Чалапа.

Якоїсь весни вони не повернулися з вирію. Чекали їх усе літо і наступну весну. Дарма! І знову минув рік. Але птахи не прилітали. Сумував Володя, бідкалися його батьки. Невже лелеки знайшли гарніше за їхнє село міс­це, щиріших і добріших до птахів людей? А Володя ж Подружився з ними! Бувало, забереться по драбині на дах, до гнізда, і давай з Чапом і Чалапою балакати, до­питуватися, як-то їм жилося минулої зими у чужих кра­ях, чи ніхто їх там не кривдив? А лелеки навперебій,, стрекочучи на всеньке село, розповідали хлопчикові про далекі чарівні озера, безмежні ліси та широкі луки.

— І хіба ліпші вони за наш зарослий лепехом   ста­вок? За наше село, що сховалося в урочищі   з дивною назвою Юхимова Люлька? . 

А лелеки відповідали:

— Та ні ж бо, ні. Нехай які ті далекі краї принадні» а рідне село наче й бідніше, і хати у ньому малі й ни­зенькі, але земля, де народилися й виросли, де пізнали звабу першого злету, та й оселя, збудована нами, наймиліші і найрідніші. І нема добрішої водиці, як із рідної криниці. Це наша батьківщина. Тут народжуються наші діти і тут нам доживати свого віку.

Така відповідь подобалася Володі. Задоволений вік спускався на землю, і вже з подвір'я ще довго спостері­гав за милуванням Чапи і Чалапи.

І раптом лелеки не повернулися. Аж тут:

—  Поглянь-но, сину, на дах, на лелечине гніздо... «Невже прилетіли?» — Володя глянув угору і побачив у гнізді Чапу. Він стояв на одній нозі, а   від   другої — лише невеличкий відрубок.

—  Тату, він безногий!.. Бідненький... А де ж твоя Чалапа?

—  Один прилетів, — пояснив батько. — Можна, си­ну, лише здогадатися, яка з ними скоїлася біда...   По­трапили під смертельні постріли браконьєрів,   а,   може, залетіли у країну, де іде війна. Певно, загинула там на­ша Чалапа, а Чапа став інвалідом. А не повертався   він додому так довго тому, що не хотів кидати на   чужині навіть мертву Чалапу... Та і з ним біда. Прилетів учора, сів у гніздо і досі не злітав з нього. Ще й крихти не мав у дзьобі.

Володя подав Чапі у гніздо воду, пустив у неї кілька жаб, яких спіймав у ставку. Та Чапа і не доторкнувся до миски, не глянув у неї. Вже й Володин батько, лікар усіх тварин на селі, дивився Чапі у дзьоб, мацав його горло, живіт — ні, птах фізично здоровий. Пхав йому у горло якісь таблетки — не допомогло.

Минали дні. Чапа уже не вставав. Володя бачив, як на його очах гине пернатий товариш, та не знав, що зро­бити, аби загоїти його душевну рану.

Якось Володя викотив з хліва візок, накидав у нього соломи, ще й розправив її, зробивши   щось   схоже   на гніздо. Потім зніс Чапу додолу, посадив його у те гніз­до й повіз до ставка, до того мілководдя, де так полюб­ляли лелеки полювати. Тут він поклав птаха на   траву, а сам підкотив штани та й поліз у воду. Став непорушно й спостерігав, як булькаті жаби спершу боязко,   по­тім дедалі сміливіше випливали з води й, простягнувшись на її поверхні, грілися на сонці. Чапа  спершу був байдужим. Потім підвівся на ногу і стрибнув на ній до води. Стрибнув ще раз і ще... Став біля Володі і також задивився у воду. Коли ж одна жаба випірнула зовсім близько, Чапа схопив її і жадібно проковтнув. Володя зрадів — значить, його Чапа буде жити!

З тих пір вони обоє щодня прямували на ставок, де Чапа полював на необачних квакух, а Володя читав свої улюблені книги про звірів або рибалив.

Одного дня у лозняку щось підозріло зашелестіло. Володя схопився на ноги, а Чапа сполохано змахнув крилами. З кущів вийшов вовк.

— Мохнач! Мохнач! Ти все-таки прийшов...

Вовк озирнувся довкола й з недовірою покосився на Чапу.

—  Мохнач! Ти ревнуєш? Не варто. Ви   ж обоє   мої друзі.

Але вовк чомусь позадкував у лозняк. Володя пішов за ним і побачив, що з Мохначем був ще один вовк. Вони обоє, Мохнач попереду, а за ним слідом його това­риш, пішли до лісу. «Ось воно що! — подумав Володя. — Ти знайшов собі подругу і привів показати мені. Сла­ва Богу, що знайшов... Тепер не пропадеш...»

То було їх останнє побачення.